Я називаюся Мар’яна. Мені 23 роки.
У лютому 2013 року мені поставили діагноз — Цукровий діабет 1-го типу. Той день розділив моє життя на дві частини ДО і ПІСЛЯ.
ДО – це той час, коли, на перший погляд, все було чудово. Щаслива сім»я, улюблена робота, вірні друзі, веселе дозвілля… Я не можу сказати, що Богу в моєму житті місця не вистачало: я щовечора молилася, інколи ходила до церкви, раз у рік сповідалася, приймала причастя, але… В моєму житті були гріхи, за які я не завжди каялася. Ревна віра в Бога і чуда, які він робить, приходила тільки тоді, коли ставалася якась біда чи була якась нагальна проблема, яку я сама не могла вирішити. А потім настав день, який кардинально поміняв мої погляди на життя і віру в Господа.
Коли я дізналася про свою хворобу, то цілу ніч щиро молилася. Після слів моєї лікарки: «Цукровий діабет — невиліковний!», — я зрозуміла, що надії на людей у мене вже немає, і єдиний хто може зробити неможливе можливим – це Бог. Я знала, що тільки віра і довіра Богу можуть мене врятувати. Почалася депресія, погані думки почали мене переслідувати скрізь і завжди, опускалися руки. І лише молитва стала для мене тим ліком, який мені допоміг. Моя подруга навчила мене молитися на вервиці, я почала читати Новий Завіт, дев’ятницю до святого Тадея, вервицю Визволення та інші молитви. І аж тоді мені здалося, що за своє життя, за своє здоров’я потрібно боротися, а не схилити голову і плисти за течією. Як тільки я це збагнула, мої цукри почали падати і добова доза інсуліну почала зменшуватися. Я повністю довірилася Богу і сказала: «Нехай на все буде воля Твоя, Боже!». За деякий час я зовсім перестала колоти інсулін, а рівень цукру все так і залишився у нормі. Я вірю, що Бог і всі святі, яким я молилася почули мене. І тепер я даю це свідчення аби показати людям, що Бог є! Він чує нас і наші прохання. Він дає нам ласку зцілення для того, щоб ми побачили Його любов до нас і опіку, для того щоб ми переглянули своє життя і зробили певні висновки про те, як ми живемо і що робимо.
Я хочу щоб всі кого спіткала біда — не падали у відчай, а брали молитовник, йшли до церкви і просили Господа щоб зглянувся над ними. І всім «хто стукає — відчинять».